Спільна переробка для малих фермерів: як це може відбуватися
Для багатьох «швидкі» гроші виглядають привабливими, однак насправді це палка з двома кінцями. На другому — відсутність нових ринків збуту та нових технологій, стратегії розвитку бізнесу загалом.
Така ситуація значною мірою об'єктивна, адже переробка та подальший продаж продукції вимагає інвестицій в обладнання та відповідних знань. Однак дещо можна зробити навіть за несприятливих умов спільними зусиллями фермерів, місцевої влади і держави.
«З боку дрібних виробників є великий запит на входження дрібного виробника в системний ринок», — стверджує керівник Одеської обласної сільськогосподарської дорадчої служби Євген Мельник.
Євген є автором дослідження можливих бізнес моделей спільних виробничих потужностей, проведеного в рамках Програми USAID з аграрного і сільського розвитку — АГРО. Усі охочі можуть отримати доступ до документів дослідження після заповнення анкети.
«Кінцевою метою цього дослідження буде підтримка двох пілотних проєктів, відібраних згодом в результаті конкурсу», — анонсує менеджер програми з розвитку аграрних ринків Олександр Приходько.
«Короткий ланцюг» для малого фермера
Переробка сировини з подальшою реалізацією в тій місцевості, де її було вирощено, — це нині європейський тренд. Так званий «короткий ланцюг постачання», вигідний усім.
Селянин отримує вищий прибуток, адже переробка означає більшу додану вартість. Споживач — свіжу продукцію та довіру до неї, адже і виробник, і ферми, поля чи сади — ось, поряд. У громаді виникають нові робочі місця, зростають надходження до місцевого бюджету. Локальна харчова продукція є одним із важливих елементів розвитку туризму.
«Ми дослідили, що при розвитку місцевого виробництва десь 30-40% кінцевої ціни продукту залишаються в громаді в якості зарплати та прибутку підприємства, податків. Купівельна спроможність громади зростає також за рахунок створення нових робочих місць. Це суттєвий важіль розвитку», — каже Євген Мельник.
Основою для цього є розташовані в громаді потужності для переробки сировини. Однак малому українському виробнику самостійно інвестувати в недешеве обладнання малореально — тож варіантом стає спільна переробка вирощеної продукції. Саме на цьому було сконцентровано дослідження Програми АГРО.
Євген Мельник наводить приклад польської гміни Двікози, де 2016 року було створено муніципальний переробний центр. Це неподалік України, у Свєнтокшиштському воєводстві.
Центр у Двікозах надає місцевим фермерам низку послуг із переробки та продажу продукції — існує аж шість моделей на вибір. Такий широкий асортимент забезпечує обладнання центру.
Це — установки для фізичної, механічної та термічної обробки фруктів і овочів; камера для сушіння трав, фруктів та овочів місткістю 4500 кг продукту; яблукочистка, дробарка для фруктів, прес для соку, проточний пастеризатор із наливкою соку, пастеризатор для банки з консервами, масляний прес, морозильна камера швидкого заморожування, пакувальні машини для продуктів, машина для морозива та інше.
Із цього опису легко уявити можливості муніципального центру та, відповідно, переваги для місцевих малих сільгоспвиробників. У гміні є торгові точки, де продають локальний продукт. І не лише вироблений на потужностях центру — а й інших виробників, адже ідеєю є популяризація продукції місцевих виробників у цілому.
Важливими для такого успіху є регуляторні норми. У ЄС і на загальноєвропейському, і на державному рівнях сприяють розвитку локального виробництва через різні інструменти та преференції, покликані заохотити місцеве виробництво харчових продуктів і збут неподалік місць вирощування сировини.
«Країни Європи приділяють велику увагу просуванню продукції малих фермерів, — каже Євген Мельник. — Важливим фактором є гнучкий підхід до таких виробників продуктів харчування. Це, зокрема, підтримка традиційних методів виробництва та фермерів, що виготовляють продукт у малих обсягах чи тільки для локального споживання«.
Що і як може бути в Україні
Однак повернімося до українських реалій. За схожих потреб та інтересів європейських та українських малих фермерів, умови суттєво відрізняються. Скажімо, в Україні на законодавчому рівні немає визначення «локального виробника» — відповідно, немає й подібних до європейських регуляторних умов. Схоже, найближчим часом вони й не з'являться.
«Проблема у відсутності документу, який би регулював певні види діяльності малого виробника, — додає Євген Мельник. — Правила треба шукати в десятках законів чи підзаконних актів».
Проте і за таких умов існують можливості для руху вперед, які варто використовувати.
Цілком ймовірною є якась форма муніципального центру з переробки сировини за прикладом згаданого польського. Також у дослідженні Програми АГРО було запропоновано кілька моделей об'єднання зусиль самих малих виробників для спільного використання потужностей із переробки.
Одна з них — створення власне підприємства, що надавало би послуги з переробки давальницької сировини.
Такий центр міг би переробляти продукцію за відносно нескладними технологіями. Важливою в цьому випадку є гарантована наявність сировини — тобто, коли є достатньо фермерів, які виробляють продукції більше, ніж можуть продати у свіжому вигляді. Відповідно, можуть постачати її на переробку.
За формою власності це може бути сільськогосподарський обслуговуючий кооператив або товариство з обмеженою відповідальністю.
У кожної форми є переваги й мінуси.
Наприклад, кооператив більше привабливий з точки зору можливості залучення додаткового фінансування з боку держави чи міжнародних програм. Однак в українських реаліях непросто організувати переробку на базі СОК: складна структура управління, недосконалість законодавства, часом учасникам складно домовитися про спільне рішення тощо.
ТОВ — більше прозора структура організації спільного виробництва, в рамках товариства фактично відбувається фінансова кооперація. Серед іншого, таким чином вирішується проблема важкодоступності банківських кредитів для дрібних сільгоспвиробників.
Друга можлива модель — дрібний фермер користується послугами місцевого підприємства, що вже працює у сфері переробки продукції. Тобто, самостійно переробляє аналогічну сировину, випускає подібну продукцію, але для інших ринків збуту.
Така схема є привабливою для малих виробників за низки умов.
Наприклад, у фермера недостатньо сировини для налагодження власної переробки. Або він хоче заощадити на капітальних витратах — купівлі обладнання. Підприємство-партнер має необхідні дозвільні документи, що сприяє зменшенню часу для виведення нової продукції на ринок. Або треба протестувати ринок новими продуктами, випустивши обмежену партію. І так далі.
Звісно, тут також можуть бути нюанси. Скажімо, у підприємства-партнера мають бути вільні виробничі потужності, цикл переробки власної сировини не повинен співпадати з циклом переробки сировини на замовлення. Складними можуть бути договірні відносини — часом власники переробних підприємств не зацікавлені в розвитку потенційних конкурентів.
Історії успіху та неуспіху
В Україні поки що навряд чи можна знайти відповідник такого успішного муніципального переробного центру, як у польських Двікозах.
Натомість Євген Мельник наводить приклад, коли успіху в переробці не сталося — однак очевидними є помилки, на яких можна вчитися.
Проєкт «Створення мережі з розвитку та маркетингу місцевої агро харчової та традиційної продукції» реалізовували в трьох населених пунктах Одещини. Там планували створити невеликі центри для переробки овочів. За ідеєю, місцеві мешканці могли з власної сировини виготовити продукцію для власного ж споживання. Центри було забезпечено базовим обладнанням для переробки овочів.
«Досвід роботи цих центрів показав, що проблемою є відсутність належної структури управління, — розповідає Євген Мельник. — Сподівалися, що от в людей є сировина — вони будуть приходити, щоб це переробляти. Мовляв, такий центр буде апріорі користуватися попитом».
Однак саме по собі так не сталося, тож професійний менеджмент обов'язково потрібен. Це тим більше важливо з огляду на те, що такі центри не мають власної сировинної бази. І коли на ринку складаються високі ціни на овочі, населенню простіше реалізувати продукцію в свіжому вигляді, ніж займатися переробкою.
Отже, на ці речі варто звертати увагу при створенні муніципальних чи інших центрів із переробки продукції.
Водночас є непогані приклади спільного використання потужностей переробних підприємств, що вже існують.
Скажімо, у тій же Одеській області сільськогосподарський виробник цукрової кукурудзи замовив на консервному заводі ТОВ «Агро ЛТД» випуск консервованої солодкої кукурудзи у вакуумній упаковці під власною торговою маркою «Пан Садовник». Тут якраз збіглися згадані вище умови — в заводу були вільні потужності, «Агро ЛТД» не випускало продукцію, яку замовив виробник. Відповідно, не виникало конкуренції зі збутом власної продукції.
У будь-якому разі дослідження програми АГРО доводить, що ідея спільної переробки продукції малих агровиробників в Україні досить перспективна. Малих фермерів і фізосіб багато, вони вирощують чимало та часто однорідну продукцію. Однак для реалізації перспектив багато залежить від світогляду виробника та бачення майбутнього.
«Якщо в малого виробника в планах просто працювати на оптовика, то ці моделі йому не будуть цікавими, — підсумовує Приходько. — В іншому випадку важливою є стратегія — щодо розвитку бізнесу і присутності на ринку».
Стаття стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках Програми USAID з аграрного і сільського розвитку (АГРО), яка виконується компанією Chemonics International. Ця стаття відображає думку її авторів та не обов'язково є офіційною точкою зору USAID чи Уряду США. Докладніше про Програму USAID з аграрного і сільського розвитку (АГРО)
Анатолій Марциновський для AgroPortal.ua