Ринок землі: аграрний план Маршала для України. Частина 3

Історія України — це переважно війна за землю і ресурси: від панщини до політики конфіскації землі з боку різних кримінальних ідеологій, таких як царизм, імперіалізм, комунізм, соціалізм. Бо всі люди діляться на дві категорії: одні бажають вчитися, працювати, жити за свій рахунок, а інші думають, як вигадати схеми і жити за рахунок інших.

Історія завжди повторюється, бо людська пам’ять коротка, але суть не змінюється. Всі ці ідеології бажали оволодіти приватною власністю людей, а конфіскувавши її, контролювати людську свободу та плоди праці людини. Проте необхідно визнати, що українське село не було так знищене різними імперіями протягом століть, як за 20 років незалежності України, і все це через кілька причин: тіньове лобі монополій, планування ринкової економіки через застарілі комуністичні інституції, небажання людей брати ініціативу на себе, небажання владних структур дати людям реальну свободу. Як казала Маргарет Тетчер: українці отримали свободу, але не всі зуміють скористатися її перевагами. Селянам дали по кілька гектарів землі, але забрали фінансове обслуговування та правильну агрополітику.

Тому, перед тим аніж говорити про ринок землі в Україні, вартувало б поставити перед собою риторичні запитання:

- Чи є концепція розвитку держави і яка роль агросектору?

- Чи ми усвідомлюємо, що земля є одним із факторів виробництва, а також що без правильної концепції щодо приватної власності є неможливим зберегти стратегічний розвиток та гарантувати людям свободу підприємництва?

- Якщо ми кажемо, що добробут буде тоді, коли земля матиме власника, то чому ж ми дали приватизувати промисловість, але не бачимо розвитку міст і загального добробуту населення, хоча більшість стратегічних заводів вже є приватизовані? Чи існує аналіз, на якому етапі були помилки в приватизації? Або це були «заплановані помилки», і як їх не допустити в сільському господарстві? Переважно Україна мала так званий керований хаос, коли політики створювали штучні проблеми для населення, а згодом пропонували рішення через контрольовані бізнес-структури. Це було в усьому: від тендерів, завищених цін, імітації реформ у приватизації.

- Чи існує правильна урбанізаційна політика держави? Тобто бідність змушує мігрувати сільське населення у міста або за кордон. Потрібно створювати правильну стратегію розвитку міст, коли більше розвиваються міста, де є ґрунти нижчої якості, і зберігати землі сільськогосподарського призначення високої якості. Або є стратегія створення сфери послуг у сільській місцевості. Є багато коефіцієнтів визначення урбанізації та методів розвитку держави. Автор статті кілька разів брав участь у тренінгах сталого розвитку територій та мав досвід планування окремих міст. Необхідно визнати, що такого поняття «села», як було колись, вже не буде. Будуть менші й більші містечка або екотериторії та екосела з послугами фермерства та туризму. Ніхто вже не буде утримувати органи влади в селі чи інші соціальні структури, бо це не матиме доцільності через мобільність та швидкість транспорту. Є потреба загального плану розвитку для раціонального використання бюджетних коштів.

- Україна обирає розвиток сільського господарства чи розвиток сільських територій? Це два різних підходи. Європа обрала шлях розвитку сільських територій, в якому сільське господарство — це лише частина всього комплексу реформ та позитивних результатів.

-  Який пріоритет держави: фінансові чи соціально-економічні показники? Тобто великий аграрний чи малий і середній аграрний бізнес? Це два різні підходи на ринку. Великий аграрний бізнес має можливість для повної автоматизації і не потребує робочої сили, а тому не посприяє розвитку робочих місць, проте більш організований для експорту. Великий бізнес є більш мобільний і має більші виробничі потужності, змогу залучити інтелектуалів, проте також і свої виклики. Серед них: політичне лобі та організація схем уникнення від податків.

Малий і середній бізнеси більш консервативні, проте набагато більше створюють робочих місць і є відкриті до інноваційних стартапів. Крім того, вони є основою для розвитку територіальних об’єднаних громад. Проте показники ВВП, НВП — це показники для відсталих колонізованих держав. Розвинуті держави все більше використовують системи індикаторів ОЕСР, Human development index та інші. Тобто якщо бажаємо правильно планувати, то застосовуймо відповідні індекси і показники. Європа та Америка націлені на якість. В Україні потрібно все більше застосовувати показники сталого розвитку ООН: це допомагає не робити помилок, за які будуть розплачуватися майбутні покоління вже через 10-15 років. Правильна форма економіки створює щоденний добробут, а не лише фінансові показники.

- Хіба є гарантії, що великий бізнес буде інвестувати в переробну галузь? Якщо так, то чому досі великі аграрні компанії активно не інвестували, маючи монополії на експорт і контроль над сировиною? Вважати, що ринок землі посприяє переробці, не завжди вірно. Можна поглянути на досвід Африки, Азії та Латинської Америки, тобто країн, що, як і Україна, були колоніями. Багато країн мають систему протекціонізму (навіть у Європі — це квоти для українських товарів і продуктів): це пов’язано з харчовою безпекою та підтримкою місцевого виробника, який має сильні політичні лобі в європейському парламенті. Ринок продуктів має свою сертифікацію і документацію, і тому для більшості великих іноземних компаній більш доцільно буде продовжувати вирощувати агросировину в Україні та переробляти її в країнах Європи чи Америки. Крім того, кардинально змінюється політика США та Європи: все більше до влади приходять політики, що будуть провадити наступні 10 років політику протекціонізму місцевого виробника через збільшення безробіття в їхніх країнах.

Сільське господарство дуже пов’язане з політикою. Якщо проаналізувати вимоги та систему регуляції, то найвищі обмеження є в тих країнах, де аграрний сектор є пріоритетом, проте ціни на купівлю помірні, і навпаки — там, де аграрний сектор не є провідним, то ціни на гектар часто високі, але обмежень менше. Додатково потрібно аналізувати історію: країни, що мали загарбницьку експансивну політику та не вважали доцільним розвивати сільське господарство, тому що привозили (грабували) продукти харчування з інших колонізованих країн (Британія). І навпаки — колонізовані держави не мали інтелектуальних ресурсів, потенціалу для розвитку промисловості, тому зупинялися на рівні сільського господарства (серед них — Україна).

-  Якщо для нас є прикладом аграрний ринок Європи, то чи враховуємо ми, що існували дуже високі дотації. ЄС розпочинався з обговорення спільної аграрної політики, і для цього було розроблено план Маршала. Крім того, дотації для агросектору в різні роки сягали до 50% усього бюджету ЄС або близько 58 млрд євро. Тому сказати, що швидко продамо землю, і в нас буде добробут — це ризиковано. Є система аграрних тіньових лобі, коли земля викуповується в інших державах, але розвиток стримується на рівні сировини, щоби більше продавалось їхніх продуктів з доданою вартістю. Тому є потреба опрацьовувати показники аграрної ефективності. Потрібно перестати бути гречкосіями і стати високотехнічними інноваторами. Кількість населення землі збільшується, і тому вирощувати і виробляти продукти харчування завжди буде актуально, хоча не завжди це матиме високу та швидку прибутковість.

- Чи ми сформували портрет і стандарти фермера? Хто він? Яка освіта? Професія? Ціна землі має два фактори: пропозиція гектарів і попит, тобто скільки людей чи компаній бажає працювати і придбати землю. Приклад етики праці тут.

Тому запитання: перед тим як продавати землю іноземцям, чи створили ми фінансові передумови для своїх громадян, особистих селянських господарств, фермерів та підприємців для того, щоб вони реалізували себе і свої стартапи? Бо українці не потребують дотацій, а довгих дешевих кредитів. А для цього потрібна правильна фінансова політика в державі, зокрема — заснування земельного напівдержавного банку у перехідний період.

- Чи ми прописали стандарти продовольчої безпеки держави? Збільшення експорту сировини чи органічних продуктів — це ще не ознака добробуту, а навпаки. Це часто означає, що немає сприятливих умов для розвитку товарів з високою доданою вартістю, тобто бракує інтелектуального потенціалу, етики праці. А крім того, невміння турбуватися про здоров’я свого народу. Бо чому ми експортуємо найкращі продукти, а наші діти мають їсти щось набагато гірше? Це ж основа здоров’я. Крім того, поведінка політиків у аграрному питанні говорить про їхні реальні задуми: розвивати сільське господарство бажають ті, хто бачить майбутнє своїх дітей в Україні. Ті, хто не бачить, бажає все спродати, використати момент і виїхати з держави.

- Чи є в нас прописані екологічні норми щодо збереження ґрунтів? Яка відповідальність за них? В багатьох державах встановлюють не тільки адміністративну, але і кримінальну відповідальність за руїну ґрунтів.

- Чи прийняли ми антирейдерські закони? Це має бути основою захисту приватної власності, що є основою ринкових відносин. Відповідальність має бути близько 20-ти років ув’язнення за рейдерство та за псування продуктів підприємства найманим працівником. Такі суворі закони існують в США поруч з ефективною судовою системою. Крім того, потрібно скасувати останні закони про охоронні фірми або дуже обмежити їх щодо зброї та за рейдерство. Те саме щодо колекторів. Все це замінити господарськими судами та ефективною співпрацею з правоохоронними органами та вибраними дільничними, «шерифами». Це також було б добре і для охоронних фірм, що зняли би з себе негатив «розборок» і передавали би правоохоронцям справи. Всі ми потребуємо права, а не диких відносин.

- Чи можемо ми дозволяти купляти землю громадянам тих держав, які не дозволяють українцям купляти в них? Гостинність не завжди сприймається як щедрість та доброта, а як глупість та невміння захистити свої інтереси. Земля може стати сильним фактором переговорів: тобто ми — вам, ви — нам. І важливо зробити реєстр країн, які добре і гостинно ставляться до українців, і їм віддавати пріоритет. Україна повинна перестати мати багатовекторну політику і максимально співпрацювати з тими державами, що і їй пропонують співпрацю. Громадянам держав, що ведуть ворожу політику проти України та не дозволяють купляти їхню землю українцям — теж не дозволяти. На жаль, тут повинно бути все чітко. Бо є багато країн, які не дозволяють і гектара купити у їхній країні, навіть пустелі. Крім квартир, але нерухомість — це не фактор виробництва.

- Чи вирішили ми питання так званої соціальної доцільності? Тобто, наприклад, держава вирішила побудувати автобан, сучасну дорогу: як буде викуплена приватна земля і на яких умовах?

- Чи прийнято зрозуміле законодавство щодо надр? Якщо власник знайде золоті копалини, то чиї вони? Хто несе відповідальність за підземні води?

- Ми маємо близько 40 тисяч фермерів і називаємо себе аграрною державою, хоча в інших державах кількість фермерів досягає мільйона. Можливо, нам попрацювати над тим, щоб збільшити кількість українських фермерів? Для цього: ефективна програма підтримки сімейних ферм, підвищення продуктивності особистих селянських господарств, створення інноваційних аграрних програм. І замість продажу земель аграрних академій — передача їх для стартапів тим же студентам та їхнім випускникам.

Усі країни, що виходили з постсоціалістичного табору, мали свої закони щодо реституції майна до того, як прийшов «соціалізм-комунізм». Тобто відновлення історичної справедливості. Воно було в різних формах, повернення майна або грошова компенсація, але це була необхідна умова для того, щоб зберегти історичну пам’ять і повернути майно особам та інституціям, що розвивали цей народ і цю землю. Питання реституції майна потрібно буде розглянути, якщо Україна забажає стати членом Євросоюзу. Крім того, повернення майна тим, хто відіграв важливу роль в історії, то виробляє стандарти та етику господаря.

Наприклад, Українська греко-католицька церква мала близько 80 тисяч гектарів землі, нафтову компанію, 46 заводів, ліси, утворила освітній фонд і завдяки прибуткам утримувала близько 2000 шкіл, ліцеї, академії та інститути, надавала стипендії талановитим дітям, художникам, будувала доми для інвалідів, залізницю (у Карпатах) та транспорт по важким районам, створила фонд для бідних та безробітних, яким скористалося близько 100 тисяч осіб. Найкращі музеї у Львові та Галичині були засновані завдяки УГКЦ. Майже все майно було юридично для громад та вірних. УГКЦ заснувала земельні банки, які надавали дешеві довготермінові кредити, товариство «Земля» для викупу латифундій та розподілу поміж безземельними родинами, що хотіли працювати. Розвивалися такі організації як «Маслосоюз», Товариство продажу ВРХ, «Центросоюз», що в окремі роки контролювали до половини усього експорту Польщі в міжвоєнний період 1921-1939 рр. Крім того, будувалися читальні, бібліотеки, народні доми культури, такі як «Просвіта». Одночасно освітою сільського населення займалися товариство «Сільський господар», хліборобський вишкіл молоді, скаути і т.д.

Наприклад, у Заліщиках є коледж імені Храпливого: особи, що розвинула багато громад та сіл. Були утворені національні парки в Карпатах до 40 тисяч гектарів, де зберігалися природні ландшафти, засновані лікарні та народні лікарні-санаторії мінеральних вод. Загальна кількість майна та коштів, що конфіскував Радянський Союз від УГКЦ та митрополита Андрея Шептицького — близько 13 млрд 550 млн доларів. І потрібно зауважити, що майже всі кошти та капітали УГКЦ виділяла на дуже важливі освітні, культурні та соціальні проекти для людей. Про це можна почитати в статті. Крім того, необхідно зауважити, що це майно в Західній Україні, конфісковане радянським режимом в 1939 та в 1944-46 рр. А історично унійна (греко-католицька) церква розпочалась та розвивалася в Центральній та Східній Україні аж до кінця 18 століття, а в деяких областях — до середини 19 століття, поки її не знищив російський царизм. Там було набагато більше забрано майна для російських «дварян». Греко-католики лише під тиском російського війська згодом перейшли до Австро-Угорщини.

Майже всі основні освітні заклади в Україні були засновані при участі, підтримці Римо-католицької церкви чи на основі її попередніх установ: університети, ліцеї, гімназії у Львові, Києві, Умані, Острозі, Одесі та інших містах. Римо-католицька церква мала майно і утримувала лікарні, сиротинці, народні школи. Вартість майна Римо-католицької церкви, конфіскованого Радянським Союзом, складає близько 10 млрд доларів у сучасних вимірах. Важливу соціальну і освітню роль виконувала Православна церква, її братства, організації.

З одного боку великі цифри, але це як майно кількох сучасних олігархів в Україні, що тримають свої кошти та активи в офшорах для своїх родин. Крім того, якщо це майно розподілене між містечками і селами, то це не є великі капітали. Але роль Греко-католицької, Римо-католицької, Православної церков надзвичайна для освіти простого народу, благодійної та освітньої діяльності,

Були роди Симиренків, Терещенків та інших видатних родин, які піднімали депресивні села, містечка, але яких знищили в ГУЛАГах та репресіях. І тому запитання: маючи таку славну історію в аграрному секторі, ми бажаємо спродати наші ресурси незрозумілим юридичним особам? Не відроджуючи гідність свого народу?

Чому це важливо? Історична пам’ять будує культуру приватної власності, етику господаря. Були в Україні й егоїстичні загарбники, які тільки закріпачували народ, робили прибуток і вживали для себе. Але про них ніхто не пам’ятає і не бажає пам’ятати.

Автор статті досліджував це питання і може прописати близько 10 варіантів реституції майна, що стане великою користю для України, які б дуже розвинули сільське господарство, вирішили різні соціальні проблеми, а держава б зменшила витрати на різні соціальні видатки. Один з невеликих кроків було б передавати деякі «довгобуди» або сільські школи, що закриваються, у безоплатну власність даним конфесіям з умовою освітньої, виховної та благодійної діяльності. Таким чином держава могла б вирішити різні соціальні проблеми: з дітьми з особливими потребами, сиротами та людьми похилого віку.

Під час викладів у Римі автор статті детально вивчав форми відносин між релігійними організаціями і державою та може подати близько 10 версій різних форм «конкордатів», тобто відносин між релігійними організаціями та державою. Прикладом є Польща, яка прийняла дуже ефективні закони в реституції майна і є найсильнішою економікою в Східній Європі. Якщо прикладом в агросфері для України є Європа та Америка, то вартує знати історію, хто відіграв велику роль у формуванні культури та етики праці їхнього фермера. Крім того, важливо пам’ятати історію створення Європейського Союзу: він розпочався з обговорення питання про розвиток аграрного сектору християнськими демократами, щоб вирішити питання забезпечення продуктами харчування.

Тож із чого розпочати аграрний план Маршала?

1. Не зробити помилки, як у випадку з приватизацією промисловості, що стала лохотроном робітників. Тобто максимально відкрита дискусія з аграріями, фермерами, громадами. Це піде на користь усім і припинить психологічні страхи з боку пайовиків.

2. Провести детальну інвентаризацію, створити опис від кількості гектарів до якості ґрунту. Сформувати історію кожного гектару, земельний паспорт, створити агроінспекції та лабораторії контролю.

3. Обговорити питання реституції майна. Це необхідно і корисно. Особливо для релігійних організацій та громад. Тут новий уряд Президента може зробити набагато кориснішу справу, аніж останні церковні події, та отримати сильні дивіденди в іміджі та підтримці сільського населення. Повернувши різні об’єкти для релігійних громад з метою соціальної та благодійної діяльності (робота з дітьми з особливими потребами, сиротами, родинами алкоголіків і наркоманів) держава може зменшити навантаження на соціальні програми в 3 рази за 10 років (потрібно відзначити, що соціальні програми займають найбільші статті держбюджету і нічого не вирішують в соціальних проблемах). Вивільнені кошти можна передати в розвиток молодіжних стартапів, тобто ставити акцент на підприємництво нового покоління.

4. Сформувати план розвитку об’єднаної територіальної громади та роль ринку землі. Продавати землі тільки там, де є вже сформована ОТГ.

5. Сформувати реєстр землевласників у даних ОТГ.

6. Сформувати правило, щоб землю продавати тим, хто сам особисто бажає на ній працювати разом із родиною. І робити акцент на високотехнічне та якісне сільське господарство. Створити умови для іноземців у переробній галузі, але найкраще — впорядкувати законодавство щодо спільних підприємств або для формування кластерів українських, європейських та американських партнерів. Чому? Потрібно шукати правильні формули розподілення доданої вартості. Чимало країн не дозволяють купляти землю іноземцям, українцям, але претендують, щоб ми відкривали свій ринок. Кластери б допомогли дати гарантії іноземцям для переробки, вживати їхні патенти та know-how. Бо хто є більшим «українцем» для нас — італієць чи бельгієць, який буде варити сир найвищої якості, чи сусід, що буде мутити сир з хімікатів, молока ІІ сорту чи взагалі з молочного порошка, знищуючи здоров'я інших? Крім того, спільні кластери — це реальна можливість швидкого виходу на іноземні ринки. Коли стажувався у Брюсселі, то вивчали різні моделі міжнародного аграрного співробітництва. Є близько 20 моделей міжнародних кластерів.

7. Сформувати податкову політику так, щоб емфітевзис-суборенда стали невигідними. Або взагалі заборонити суборенду: потрібно встановити реальну відповідальність за збереження ґрунтів і за розвиток. Крім того, обмеження не спрацюють. Автор статті може «намалювати» близько 40 схем легальної передачі гектарів. Схема найпростіша: банки дають кредити «лівим, але своїм людям» під умови, що якщо не сплатять кредити, то передають банкам. Так і буде, і потім банк перепродасть юрособам незрозумілого походження (переважно партнерам або родичам самих керівників та акціонерів банку). Тому це не спрацює. Потрібно опрацювати максимально інноваційну модель використання гектару по культурах, технологіях, продуктивності та зайнятості. І поставити в центрі європейську модель: це максимум 25 гектарів на особу. Приклад: гектар тепличного бізнесу створює близько 7 робочих місць протягом усього року.

8. Потрібно збільшити кількість українських фермерів за короткий час: в сільській місцевості залишилося мало селян, а є більше мешканців, що живуть у селі, але працюють у місті. Їх близько 10 мільйонів. На всю територію України нам потрібно збільшити з 40 тисяч до близько 250 тисяч фермерів принаймні за 10 років: це є гарантією розвитку середнього класу, підприємницької свободи та якості. Продукція потребує реального господаря-власника. Ми повинні відродити українських куркулів. Сільське господарство не відродимо, поки не вилікуємо історичні травми та рани. Акцент поставити на сімейне господарство. Як кажуть канадські фермери, сільське фермерство вигідне тільки тим, хто любить землю і працю на ній. Бо вона важка навіть при всіх інноваціях і постійно має виклики.

9. Залишити у власності ОТГ та місцевих громад близько 10% землі. Там створювати науково-технічні парки: бізнес, влада та освіта повинні співпрацювати разом, молодь повинна мати місце для стартапів та для агроекспериментів. Не потрібно ідеалізувати приватного інвестора, особливо коли через акції юросіб важко буде встановити кінцевого власника: багато з них будуть лобістами, щоб в Україні не все добре працювалося і розвивалося.

10. Створити передумови для розвитку територіальних федерацій та профільних асоціацій. Їм передати функції дорадництва замість державних органів. Вони будуть якісніше працювати, тому що зацікавлені у збільшенні кількості своїх членів. Державне дорадництво — це дуже потрібна річ, але немає ефекту прямого інтересу.

11. Заснувати державний аграрний спеціалізований банк з регіональними кредитними місцевими спілками для комплексного обслуговування. Згодом держава залишить тільки 10-15% акцій, а все інше передасть під контроль аграріїв та фермерів.

12. Замість Мінагро, Держгеокадастру, Міністерства екології заснувати Міністерство сталого розвитку. Міністерство екології нічого не вирішує сьогодні, а створює лише перешкоди для ведення якісного бізнесу. Воно не може завадити жодним екологічним проблемам, тому що не є прив’язане до реальної діяльності та розвитку суспільства. Ministry of sustainable development — це бренд, який зрозумілий і визнаний у світі. І ми маємо бути першими з-поміж пострадянських республік у реформах.

Це перші пункти для українського аграрного плану Маршала. В наступних статтях обговоримо те, як створити капітали та інвестиції для агросектору.

Зіновій Свереда, доктор соціальної економіки, експерт зі сталого розвитку та соціального підприємництва