Іпотека і банкрутство

Питанням, яке буде безпосередньо досліджуватись у цій статті, є юридичне значення договірної вартості майна, що передано в заставу (іпотеку) майновим поручителем для виконання зобов’язання іншої особи. 

Щодо визначення основних категорій, то слід відзначити, що, згідно з пунктом 7  частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку», під майновим поручителем треба розуміти особу, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи — боржника.

Так, за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Своєю чергою, згідно з частиною 1 статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Для уникнення проблеми з неоднаковим застосування господарськими судам норм права у цій галузі Вищим господарським судом України було звернено увагу на дане питання в абзаці 3 пункту 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2013 р. № 01-06/606/201 про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — інформаційний лист). У вказаному пункті встановлено, що у визначенні господарським судом розміру вимог кредитора, які забезпечені майном боржника, до уваги має братися оцінка майна, погоджена сторонами у відповідному договорі застави (іпотеки).

Прикладом з практики використання позиції, висловленої в інформаційному листі, є Постанова Вищого господарського суду України від 27.04.2016 р. у справі № 904/9246/14. У даному рішенні суду касаційної інстанції вказано, що відповідно до пункту 21 інформаційного листа у визначенні господарським судом розміру вимог кредитора, що забезпечені майном боржника, до уваги має братися оцінка майна, погоджена сторонами у відповідному договорі застави (іпотеки).

При цьому правова позиція Вищого господарського суду України є достатньо мінливою, оскільки, наприклад, у Постанові Вищого господарського суду України у справі № 910/22788/15 від 15.11.2016 р. Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що обсяг задоволення вимог іпотекодержателя прямо залежить від вартості фактичної  реалізації предмета майнової поруки в ліквідаційній процедурі, що здійснюється  відповідно до вимог статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тобто юридичне значення має вартість фактичної реалізації предмета майнової поруки, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще невідома. 

Ще одним судовим рішенням суду касаційної інстанції, що спростовує позицію, викладену в інформаційному листі, є Постанова Вищого господарського суду України від 15.12.2015 р. у справі № 908/130/15-г, у якій вказано, що кредитор має право отримати задоволення своїх вимог від майнового поручителя, зокрема у процедурі банкрутства останнього, але виключно за рахунок проданого в ліквідаційній процедурі предмета забезпечення, тобто незалежно від розміру вказані вимоги за своєю правовою природою є забезпеченими.

У Постанові Вищого господарського суду України від 14.09.2016 р. у справі № 923/1758/15 вказано, що законодавство про банкрутство не пов'язує включення до реєстру вимог, забезпечених заставою майна боржника, із встановленням договірної вартості предметів забезпечення як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог. Розмір таких вимог встановлюється виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов'язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави. Якщо кредитор-заставодержатель вважає, що реалізаційна вартість предметів застави буде відмінною (вищою) від визначеної договором застави вартості, то дійсна вартість заставного забезпечення визначається за наслідком продажу предмета застави, після чого вимоги, які не забезпечені заставою, переходять до 4-ї черги вимог кредиторів або погашаються (припиняються), якщо боржник у справі є майновим поручителем третьої особи, яка отримувала кредит.

Додатковим свідченням наявності протиріч та різних правових позицій у Вищому господарському суді України є окрема думка судді Вищого господарського суду України В.Ю. Поліщука від 05.07.2017 р. у справі № 914/2618/16. У ній висловлено, що виражений у грошовій формі розмір зобов'язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних (на момент визначення) зобов'язань, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу поруки, за умовами забезпечувальних договорів (іпотеки, застави, поруки). Вартість (оцінка) предмета забезпечення (майна), встановлена сторонами у договорах застави (іпотеки), не впливає на визначення розміру забезпечуваного зобов'язання, оскільки юридичне значення має вартість фактичної реалізації предмета застави (іпотеки), за  наслідком проведення якої припиняється зобов'язання з майнової поруки на певну суму.

Цікавою є правова позиція, висловлена у Постанові Вищого господарського суду України від 26.07.2017 р. у справі № 910/3353/16, у якій вказано, що договірна вартість заставного майна (за зобов'язальними договорами) не може обмежувати розмір зобов'язання в обсязі, визначеному основними договорами (кредитними договорами), оскільки вартість застави (іпотеки), визначена в договорах застави (іпотеки), не є грошовим показником, що обмежує заявлені кредиторські грошові вимоги, які забезпечені заставою, та не може вважатись розміром вимог кредитора, що забезпечені заставою.

Додатковим підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права є Постанова Верховного суду України у справі № 918/169/16, у якій вказано, що у справах № 910/22788/15, № 908/130/15-г, № 11/25, № 918/168/16, № 914/1374/13, № 911/254/16, № 925/1946/14 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що у разі невиконання боржником основного кредитного зобов'язання кредитор має право отримати задоволення своїх вимог, передбачених статтею 7 Закону України «Про іпотеку», від майнового поручителя, зокрема в процедурі банкрутства останнього, але виключно за рахунок проданого в ліквідаційній процедурі предмета забезпечення, тобто незалежно від їх розміру зазначені вимоги за своєю правовою природою є забезпеченими. Оцінка предмета забезпечення (майна) на момент укладення договору поруки (іпотеки) не впливає на визначення розміру забезпечувального зобов'язання. Обсяг задоволення таких вимог прямо залежить від фактичної вартості предмета майнової поруки під час реалізації у ліквідаційній процедурі.

Таким чином, розбіжності у правових позиціях Вищого господарського суду України призводять до ухвалення різних за своїх змістом правових рішень, що не дозволяє гармонізувати практику застосування норм матеріального права, належним чином задовольнити вимоги кредиторів та здійснити захист інтересів боржника, а також нівелює поліпшення інвестиційної привабливості України в цілому.

Микола Струць, партнер IMG Partners, арбітражний керуючий, адвокат