Преференції міського населення, його політичні настрої передбачити складно, тож здебільшого ставки робитимуться на мешканців сіл, яких, за статистичними даними 2014 року, близько 31% населення України. Тому уже сьогодні прослідковуються певні тенденції у політичних технологіях і відповідні настрої селян.
Якщо пересічна людина почує слово «кордоцентричність», вона, скоріше за все, подумає, що це медичний термін. І помилиться. Саме кордоцентричність визнана як головна, визначальна риса української філософії, а отже, і ментальності нашої нації.
Якщо не вдаватись у подробиці і філософські роздуми, кордоцентричність — це визнання серця, духу визначальним у розвитку цілісної особистості. Звернув увагу на таку ментальну особливість наш класик — Григорій Сковорода, надавши вектор подальшим дослідженням. З цією рисою пов’язуються чуттєвість, емоційність, ліризм, замріяність українців, схильність до творчості, декоративності тощо. Найкраще ці риси прослідковувались у представників селянства, адже, саме серед них завжди було і є найбільше етнічних українців.
Українське селянство в усі часи привертало увагу і мислителів, і політиків, адже наша країна має титул «житниці Європи», а сільське населення, яке і наповнювало цю житницю, завжди було багаточисельним. Урбанізація в Україні розпочалась набагато пізніше порівняно з іншими європейськими країнами і тому мала незначний вплив на формування менталітету української нації.
З літератури ми маємо занадто романтизоване уявлення про українського хлібороба (втім, як і про всю націю) — він працьовитий, любить землю-матінку, поціновує красу природи, в цілому, мислить серцем. Звучить гарно, але до чого призводить нас наша кордоцентричність?
Західний тип мислення — це стовідсотковий раціоналізм, підкріплений «духом капіталізму». Саме тому тут розвинуті фермерство, підприємництво, кооперація і, врешті-решт, різноманітні селянські партії, що виграють на виборах до парламентів.
Що ж маємо ми? Український селянин ніколи не був вільним — ані за часів славного козацтва, ані у період існування Малоросії чи Радянської України. Він, можливо, і любив землю, але був на ній кріпаком, і єдиною його мрією було втекти до козаків у Січ або в місто на завод. А це вже «соціальна відчуженість», а не любов. Століттями український селянин мріяв про кращу долю, не маючи власних вольових настанов і лідерів. Ця ментальна настанова нікуди не зникла і сьогодні.
Звичайно, остання чверть століття незалежності привнесла багато соціальних, економічних, політичних змін у життя українців, зокрема і сільського населення. Український селянин нібито має землю, він вільній у власному виборі і щодо типу господарювання, і щодо типу місцевого самоврядування, і щодо політичних преференцій. Але питання в іншому: чи вміє він користуватися цим вибором, не маючи століттями такого досвіду? І тут наша кордоцентричність робить нам не дуже добру послугу, і це особливо чітко прослідковується у політичних настроях і уподобаннях саме сільського населення — ніякого тверезого раціонального підходу, жодних соціально-економічних розрахунків і сценаріїв, натомість сліпа довіра до тих, хто найкраще «достукується» до серця хлібороба через епатаж, експресивність, зачарування нездійсненними, але гарними обіцянками. А гарне (хоча б у мріях) подобається.
Алла Кравченко, кандидат філос. наук, доцент кафедри філософії НУБіП України
Думка автора може не збігатися з думкою редакції. Відповідальність за цитати, факти і цифри, наведені в тексті, несе автор.