Чому йти на поле у нових лабутенах — не комільфо?

Про це топ-менеджери і студенти дискутуватимуть на X Міжнародній конференції «Ефективне управління агрокомпаніями» (LFM) у ході Agri Generation Battle. А ми вже влаштували міні-батл зі студентом агрономічного факультету 5-го курсу Одеського державного аграрного університету Михайлом Сербіним та президентом УКАБ, генеральним директором ІМК Алексом Ліссітсею. 

Наскільки важлива профільна освіта на сьогодні?

Алекс Ліссітса: Диплом в Україні — це папірець, який нікому не потрібен. Найкращі студенти, які знають мову, намагаються виїхати за кордон. Більш адекватні починають працювати з 3-го курсу. Молодим людям нецікаво навчатися 5-6 років.

 

Уся система освіти настільки хвора, що її треба формально демонтувати і будувати нову. Якщо є сенс за 3 роки отримати базові знання і йти працювати, то навіщо мордувати бюрократичними перепонами, щоб випускники отримали диплом, який їм не потрібен?

На Заході після отримання ступеня бакалавра молоді люди йдуть працювати. І ні у кого не виникає сумнівів щодо отриманих знань. Магістри за кордоном — це по суті вже науковий ступінь і люди, які претендують на топові позиції.

Михайло Сербін: Коли я починав працювати, то за три університетські роки навіть не зміг налаштувати самостійно оприскувач для внесення ЗЗР. Дуже багато теоретичних речей, але у полі студенти майже не бувають. Агрономія — це земля, техніка, а не тритомники відкриттів. Бакалавр-технолог з агрономії — людина, яка повинна володіти технологією вирощування культур і володіти ними у полі. Якщо запитаєте, як вносити діючі речовини за курсом, вам відповість максимум одна людина з усього потоку. Якщо ж запитати теорію на кшталт земних факторів рослини, то будуть розповідати півгодини, як заучений вірш.

Що підштовхнуло йти у свій бізнес, будучи студентом?

Михайло Сербін: Я побачив перспективу в агродослідній справі. У нас є НААН і дуже багато станцій, які займаються наукою. Але знаючи, як там проводяться дослідження і які дані вони надають, їхній рівень відповідальності, то ці дані не можна брати до уваги. Вони є неточними у більшості випадків. Тому почав займатися дослідженнями, зрозумівши на практиці, як все відбувається.

 

Вивчили методику у менторів?

Михайло Сербін: Звісно, у мене були ментори: батьки працювали у сільському господарстві. Потім я просто реалізував це у власну ідею. Приїжджав до Києва, спілкувався з клієнтами, в основному із насіннєвими компаніями.

Від них існує запит на дані, оскільки у нас культури адаптовані для певного регіону. І вже не можна один соняшник сіяти по всій країні. Селекціонери пристосовують кожну культуру до кожної області. Тому потрібні дані, щоб виробники отримували максимальний врожай зі своєї локації. Топові компанії максимально досліджують свої продукти по всім регіонам, і ми у цьому їм допомагаємо.

Проте диплом все-таки потрібен, якщо продовжуєте навчання?

 

Михайло Сербін: На першому курсі я навчався в Одеському інституті регіонального управління, потім зрозумів, що це не моє. Після того 3 рази пробував вступити до КІМО, де сказали, що моє прізвище не надто відоме, тому не поступив. Після того вирішив податись в агро, паралельно вивчав англійську мову.

Зараз освіта має йти в ногу із виробництвом, повинна бути одна база і одне ціле — ферма або підприємство і університет. Студенти повинні не тільки вивчати теорію, а й знати, як це відбувається на практиці. Навіть за 2 роки такої праці це може бути кваліфікований агроном-технолог.

Чи реально це для української аграрної освіти? І скільки часу потрібно, щоб переформатувати її?

Алекс Ліссітса: У нас в українській аграрній освіті серед студентів дуже багато людей, які в принципі там не мають бути. Вони потрапили до університетів за остаточним принципом — або батьки порадили, або поблизу проживає, або нікуди не вступив, пішов у аграрний університет. Тішить, що зараз змінилося ставлення до агрономії, і все більше людей цілеспрямовано йдуть на цю спеціальність.

У світі існує багато процедур, як відсортувати тих, хто абсолютно готовий до навчання в аграрному виші. У Німеччині перед тим, як іти навчатися в аграрний виш, потрібно рік відпрацювати на сільгосппідприємстві. Ті, хто не готовий працювати, одразу відсіваються. Бо йти на поле у нових лабутенах якось не комільфо.

Чи треба нам така кількість навчальних закладів? Чи потрібна така кількість студентів-магістрів? Можливо, дійсно зробити переорієнтацію і зрозуміти, куди рухається ринок. Зараз з’являється багато спеціальностей, які дійсно потрібні. Якщо людина не хоче працювати у полі, то нехай краще займається аналізом даних або чимось ще.

 

Наша освіта застрягла у поняттях, які були ще у післявоєнні роки минулого століття. Очевидно, що всі аграрні виші будуть перебувати на межі виживання найближчим часом. Подивимося на оцінки: якщо ЗНО по 100-200 балів, то в аграрних вишах — 100-105. Це замало. І це ті кадри, які ми отримаємо через 5 років. І якщо ми відправили до аграрних вишів гірших, то через 5 років отримаємо кращих із гірших. Бізнес давно готовий до змін, питання в тому, чи готова держава змінитися.

Чи можна сказати, що ви обрали аграрний університет за остаточним принципом?

Михайло Сербін: Ні. Я пробував себе у різних сферах і працював до цього у батьків на підприємстві. У школі канікули проходили на зернотоку, у полі. Мої батьки давно працюють у сільському господарстві, проте завжди від цього відмовляли, тому що це важка праця і ненормований графік. Проте я бачив, куди рухається світ, і що агро стане дуже перспективним напрямком.

Для мене було важливо, щоб були сезонні вихідні, як у агронома взимку, і не тиждень, а місяць-два, при тому заробляючи великі гроші. Тому коли я пішов вчитися на агро, вже розумів, що можу відкрити свій бізнес або працювати на агрохолдинги, або науковцем. Напрямків було багато.

Чому ви не подалися на «Агрокебети»?

Михайло Сербін: Я навчаюся в Одеському аграрному університеті, паралельно з навчанням почав будувати свій бізнес, щодо якого є обов’язки. Також професійно займаюся спортом — kitesurfing, тож прив’язаний до моря. Проте із задоволенням походив би на пари, не маючи ніяких обов’язків, цікавився, чи є онлайн-навчання. Мені не потрібен диплом «Агрокебет», мені потрібні знання, що надають ментори, а також подобається сама ідея проекту.

 

Наскільки можна набратися знань онлайн?

Алекс Ліссітса: Очевидно, що будемо змінювати формат програми. Зараз задача — не отримати 30-50 студентів, з яких сформувати новий потенціал українського АПК. Основна ціль — відпрацювати робочий план, який буде відповідати потребам бізнесу. Онлайн це зробити важко, тому що потрібно зрозуміти, чи студенти засвоюють інформацію, побачити їхню реакцію та сприйняття інформації.

Онлайн — це просто проведена лекція, під якою напишуть коментарі, й на цьому питання закрите. Ми ж пропонуємо живе спілкування, після якого 6 місяців практичних занять, тоді можна отримати фідбек. На основі цього можна коригувати програму. Потрібно «прогнати» програму хоча би 2 роки в різних форматах, щоб потім переходити до онлайн-курсів.

Проблема в тому, що освіта залишила частину старих нормативів, при тому набрала нових дисциплін із Заходу. Частково вони не контактують. Західна аграрна освіта розрахована на людей, які виросли на фермах. Нашим же дійсно потрібні теоретичні поглиблені знання. Українські діти фермерів не йдуть до аграрних вишів, бо самі фермери кажуть, що це надто важко. Тут потрібні інші підходи і формат навчання, які би дозволили людині за рік дати основу працювати у сільському господарстві.

 

Можливо, варто почати із популяризації самого агросектору?

Михайло Сербін: Коли вступив до вишу в 2014 році, то ще тоді мені казали, що я вирощую огірки і ходжу з лопатою. Вже через 2 роки почали казати, що агро — це круто і перспективно. Світогляд змінився і у бізнесменів, і просто у людей, вони зрозуміли, що аграрії їх годують, від них залежить продовольча безпека. Агро — це бренд, який став трендом.

Як сприймали ваше навчання однолітки?

Михайло Сербін: Ті, хто навчаються в інших ВНЗ, досі вважають, що агро — це не дуже престижна сфера, як, приміром, юриспруденція. Проте коли вони починають працювати, то розуміють, що десь припустилися помилки, і, може, потрібно було йти в іншу сферу.

 

В агро, якщо у людини є навіть маленька кебета, її забирають одразу на роботу. В юриспруденції або батьки влаштовують на роботу, або ти самостійно проходиш довгий шлях, щоб потрапити кудись. У нас проблем із роботою немає.

Молодші однокурсники, які працюють, приїжджають на сесії, при стартовій зарплаті в 10 тис. грн. Проте під час посіву, внесення ЗЗР і збору урожаю вони перебувають на полі. В усіх інших випадках приїжджають до університету і складають всі екзамени.

Як старше покоління сприймає молодих? Як в одному колективі звести молодість, досвід і кебету?

Алекс Ліссітса: Для початку потрібно багатьом зняти корону, тому що у сільському господарстві існує думка, що багато хто має консервативні погляди і не хоче змінюватися. Люди звикли працювати за схемами, за якими завжди працювали. Через це ставлення до молодих людей, які приходять на роботу, недовірливе.

Для того щоб зрозуміти молодих людей у віці 20-25 років, треба зрозуміти, що ієрархій вже немає. І якщо раніше, вибудовуючи кар’єру, потрібно було підніматися сходами, то зараз це не так. Навіть HR-менеджери на сьогодні мають таке хибне уявлення. Найчастіше запитання — де ви бачите себе через 10 років? Сьогодні світ змінюється настільки швидко, що молоді люди не думають, що буде через 10 років.

Людям, які займають високі посади і мають досвід, слід опуститися на землю. Десь у нас є досвід, а десь у них є переваги. Нам просто потрібно знайти порозуміння генерацій.

 

Важливо, щоб між молодим поколінням і менеджментом був тісний контакт і довіра. Особливо у старших людей в Україні довіра не грає ролі. У аграрній компанії повинна бути плоска структура, де є розуміння, толерантність, довіра, і це має бути нормально.

Робота вже не повинна займати весь вільний час, менеджмент має розуміти інтереси своїх працівників, проте не обговорювати надто особисті питання. Робота займає багато вільного часу, проте мають бути якісь інші стимули, які треба розуміти. Це підтверджує те, наскільки важливі особисті моменти.

Чи зіштовхувались ви на своєму досвіді з віковою дискримінацією?

Михайло Сербін: Так, саме тому і вирішив відкрити свій бізнес, тому що ніколи не сприймав ієрархічну піраміду. Не розумію, коли людина, не знаючи тебе, починає поводитися шаблонно. Це просто витрачений марно ресурс на дурні речі, щоб самоствердитися і показати, що той, хто старший, — краще. Тому намагаюся будувати компанію за принципом, як каже Алекс, за горизонтальною системою.

 

Поки що нас у команді двоє, проте працюємо в унісон. Якщо у мого агронома виникають ідеї, я не рублю їх одразу, ми спілкуємося і розділяємо повноваження. Я відкрив свій бізнес і будую так, як я це бачу. Найголовніше — це задача, яка має бути виконана, і продукт, який ми продаємо на ринку. Принципи у бізнесі потрібні, оскільки на їх основі приймаються всі рішення.

Ви вже визначилися зі своїми принципами?

Михайло Сербін: Оскільки ми більше у науці, перший принцип — це об’єктивність. Негативний результат не завжди хочеться визнавати, але негативний результат — це також результат. Це насамперед вказівка на помилку і оптимізація та вирішення проблеми.

Другий принцип — чесність. Якщо ви «запороли», то потрібно казати прямо. Наш принцип у тому, що краще втратити частину грошей, ніж втратити клієнта. Завжди можна щось «підшаманити» і гарно подати, проте у цьому немає сенсу, бо з часом це стає звичкою у роботі.

Третій принцип — порядність, який стосується внутрішнього колективу, з яким ти працюєш.

Чи було непорозуміння з боку клієнтів старшого віку?

Михайло Сербін: Моїм першим клієнтом був професор Михайло Козюра із DowAgroScience. Коли він мене побачив, був трохи здивований і сказав: «Ну що, сідай, розповідай, звідки ти такий». Ми просто поспілкувалися, через 10 хвилин у нього не було запитань щодо молодості. Коли він приїхав на поле, то відмітив, що у інших компаній таких результатів навіть немає. Твій результат видно на полі.

 

Чи перетинаєтеся з місцевим інститутом НААН?

Михайло Сербін: Ні. Я стукався до них, потрібна була техніка для культивації, дискування, та вони не виконували зобов’язання. Їм потрібен був переклад з англійської, натомість мені потрібна була техніка. Я свою частину роботи виконав, а вони надали аж через місяць, коли це вже не було потрібно.

Зараз орендую землю у фермера, з яким комфортно працювати. Маю під досліди 4 га соняшнику і сорго та 3 га демополя. В основному це сорго, соняшник і кукурудза.

Наскільки молодій людині важливі знання не тільки з агрономії, а й з більш глобальних питань, що потрібні для ведення бізнесу?

Михайло Сербін: Намагаюсь тримати руку на пульсі земельного питання. Якщо відкриють ринок землі, то великі компанії фінансово зможуть забрати собі великі обсяги. Переживаю, що у молодого покоління, яке намагається побудувати свій бізнес, просто не вистачить капіталу на 10-20 га. Є династії фермерів, є інвестори з великими грошима і прошарок таких людей, як я, — дослідників, які теж хочуть будувати бізнес, але не мають власного капіталу.

Землю винаймаю у суборенду на 5 років, і є побоювання. З фермерами постійно потрібно спілкуватися, їм незручно, коли серед їхнього поля проводять досліди. Звісно, краще мати свою землю, на якій ти будуєш правильну сівозміну, знаєш ґрунти і правильно вносиш добрива.

Бізнесмену доводиться розбиратися в усьому: податкова, бухгалтерія, технології. Якщо не можеш винайняти всіх спеціалістів на аутсорсинг, то повинен сам розбиратися в усіх нюансах. Тому я намагаюсь більше спілкуватися з людьми, у яких уже є багатий досвід.

Що означатиме відкриття ринку землі для таких молодих людей?

Алекс Ліссітса: Навіть якщо реформу і запустять із нового року, то перехідний період затягнеться на 10-15 років. Це питання дуже заполітизоване, і є велика дезінформація. Проте це більше пов’язано не з самою земельною реформою, а із розвитком малого та середнього бізнесу. Адже у нас немає жодної адекватної програми, яка б підтримувала ведення малого та середнього бізнесу. Це основна проблема.

 

Якщо це дійсно високотехнологічний бізнес, пов’язаний із новітніми розробками, то очевидно, що потрібні стартові умови на закупівлю всього необхідного. Якщо ми хочемо, щоб молодь розвивала інноваційні проекти, тоді потрібно залучати нові програми, це не буде коштувати величезних грошей. Дати хоча б $100 млн на 5 років, цього буде достатньо.

Чи збираєтеся переїжджати кудись із часом? Є така думка, що молодь все одно більше хоче жити у місті.

Михайло Сербін: Селу із містом важко тягатись щодо розваг. Але якщо залишатись на роботі при хороших умовах, то можна залишитись на місяць-два. Важко сказати, бо села у такому стані, що незрозуміло, що там робити. Є багато сіл, які навіть не біля річок, і немає чого там робити, крім того як випасати худобу.

У кожному селі повинна бути якась фішка: крутий сир або крафтова ковбаса, потрібно створювати бренди. Або вино, як у нас на Одещині, де у кожного у дворі є свої виноградники, де роблять вино за власними рецептами.

У Харкові університет ім. Докучаєва, наприклад, винесений за місто, і для студентів умови ближче до сільської місцевості. Get used to it — звикати до чогось, ось так можна утримувати молодь.

Чи прийнятна для України система, як у Німеччині, де аграрні виші винесені за межі міста?

Алекс Ліссітса: Якщо взяти НУБіП, то їхня територія тільки з 80-х років почала входити до складу Києва. Спочатку воно так і планувалося, проте урбанізація дісталася і до НУБіП. Так само у Львові та Харкові. Проте університети намагаються себе знайти серед міста. Набирають більше студентів за спеціальностями, нетиповими для аграрних вишів, щоб якимось чином вижити.

Якщо це питання не вирішити на політичному рівні, то напевне, краще надати університетам повну автономію. Університет має бути бізнес-одиницею, яка на виході повинна мати якийсь бізнес-продукт.

Михайло Сербін: При аграрних університетах є землі. Є фермери, які на 300-400 га заробляють нормальні гроші, купують техніку, нормальне господарство. Не розумію, яким чином університет не може організувати доходне підприємство. Всі землі навколо інститутів збиткові та майже не обробляються. Викладачі ж повинні бути передовими людьми, які навчають майбутні кадри для таких аграрних підприємств.

Якщо скрутні часи, візьміть кредит на техніку, студенти для роботи є. Виручені кошти будуть іти на опалення університету. Ми сидимо в темряві, холоді серед сирих стін, слухаючи 4 роки одне й те саме. У аграрних студентів, які займаються продовольством, навіть немає їдальні.

На що насамперед має звертати увагу молода людина, щоб у перспективі досягти певних висот?

Михайло Сербін: Потрібно знати себе і свої сили, і батьки тут не завжди допоможуть, або навіть формують ті речі, які потім заважають людині у житті. Наприклад, зараз модно бути лідером, відкривати компанії, які потім банкрутують.

Якщо ти хороший виконавець, це не означає, що ти погана людина, бо не лідер. Якщо є ініціативність, креативність, потрібно об’єктивно це розуміти. Виконавець і лідер — це дві різні одиниці, які один без одного не можуть. У нас багато хто цього не усвідомлює, через це люди не на своїх місцях.

Алекс Ліссітса: Молодим людям треба бути готовим експериментувати. Пробувати одне — не подобається, значить пробувати інше і не соромитися цього. Якщо пішов вчитися на юриста, а через рік розумієш, що це абсолютно не твоє, то потрібно кидати і займатися тим, до чого лежить душа. Якщо вчитися тільки для того, аби виконувати волю батьків, то це не дасть результату. У першу чергу слід прислухатися до себе.

 

Для довідки: Асоціація «Український клуб аграрного бізнесу» та агенція UCABevent 18 вересня в TERMINAL Z організовують X Міжнародну конференцію «Ефективне управління агрокомпаніями» (LFM). Родзинкою заходу буде Agri Generation Battle: X vs Z. Керівники успішних аграрних компаній дискутуватимуть із студентами українських аграрних вишів про найболючіші питання сектору.

Окрім того, уже чекають на свої рейси до Києва спікери з США, Австралії, Німеччини, Великої Британії і Хорватії. Не пропустіть і Ви! Реєстрація за посиланням.

Алла Стрижеус, AgroPortal.ua