Уроки з минулого: як українському селу повернутися до витоків та стати самодостатнім

З карти України дійсно зникає багато сіл, але водночас є села, яким вдалося довести зворотне. В них будуються сучасні підприємства, відкриваються спорткомплекси, а люди сортують сміття та займаються мистецтвом. Такі приклади — чи не найкращий доказ того, що українські села мають майбутнє.

Редакція AgroPortal.ua поспілкувалася із автором документально-художньої оповіді «Село» професором Миколою Тимошиком. На основі досліджених малодоступних архівних матеріалів автор показує історію українського села в ретроспективі: від княжих часів до кінця ХХ століття. Йдеться тут і про зародження ринку землі та уроки, які можна винести з минулого, щоб не наступати на ті ж граблі сьогодні.

Пане Миколо, ви є автором двотомного дослідження про історію українського села. Що наштовхнуло вас повернутися в минуле та почати досліджувати село із його витоків?

Микола Тимошик: Є декілька причин. Перша — внутрішня потреба повернення боргу своїй малій батьківщині. Сам я родом із села Данина, що на Чернігівщині. Проте, свою професійну діяльність після закінчення київського журфаку розпочав на Буковині. Там працював у сільськогосподарському відділі газети «Радянська Буковина» і фактично об’їздив усі буковинські села, про які багато встиг написати. З роками з’явилося сум’яття совісті, що свій рідний край ніби зрадив, мало знаю про нього і мало, як журналіст і письменник, пишу про нього.

Друга. Не міг не звернути увагу, що в масиві краєзнавчої літератури останніх двох десятиліть все більше стало з’являтися видань про село. Здебільшого це брошури нарисового характеру, створені районними чи обласними журналістами за спонсорування керівників сучасних агрофірм чи об’єднань. Звісно, що в таких виданнях незаслужено багато уваги приділяється так званим спонсорам і зовсім мало — минулому села. У кращому разі використовується те, що на поверхні — особові справи колишніх голів колгоспів, довідки про «небувалі соціалістичні перетворення в селі», про передовиків виробництва. Ще багато цифр, прізвищ. Благо, що все це збережене донині в архівних теках сільрад.

Але в таких текстах зовсім мало історичної правди. Фактично відсутній аналіз причин того, чому ті колгоспи були такими неефективними, чому люди там працювали з примусу, чому колгоспну систему нині називають радянською панщиною. Пояснення просте: автори таких, з дозволу сказати, досліджень, перебували в полоні нав’язаної Москвою ідеологічної схеми української історії. Ідеально втілити її тодішній владі вдалося у 25-томному виданні «Історії міст і сіл України», де кожна область заслуговувала на окремий том. З тих томів читач вимушено переконується, що все добре і гарне в наших селах почалося після 1917 року. Доти були поміщики-експлуататори і неписьменний, затурканий, безправний селянин.

 

Третя причина — мене все більше засмучував той факт, що й на другому десятилітті української незалежності в шкільних програмах з вивчення творів української літератури так званого дожовтневого періоду, де переважала сільська тема, нічого не змінювалося. Школярі молодших і середніх класів (а саме від тої пори починали вивчати цей період нашої літератури) наслідували в мові та поведінці колишнього москаля-чарівника Шельменка-денщика, пришелепкуватого вареникоїда Стецька, звироднілого Чіпку-убивцю, захопленого ідеями братства з російським пролетаріатом українського робітника Марка Гущі.

Останній, як відомо, через закохану в нього землячку-селючку Гафійку поширює в українському селі напередодні першої російської революції більшовицькі листівки. Українське село, як і українська доля, поставали з таких хрестоматійних творів ущербними, гнітючими, безпросвітними або такими, які й дня не могли проіснувати без допомоги «старшого брата». Але то була лише частинка правди.

Чому ми не давали всієї правди про українське село — заможне, багате, талановите, самоврядне і самодостатнє? Чому не говорили про село, в якому віками формувалася національна гідність, яке було творцем і оберегом нашої мови й культури? Чому ми не говоримо про українську замелю, за яку не лише брат брата убивав, а й як таку, щедрі ужинки з якої охоче закуповувала до своїх ситих столів уся Європа?   

Ваше дослідження поділено на два історичні періоди. Чому?

Микола Тимошик: Спочатку мав намір написати щось невелике за обсягом, схоже на краєзнавчий нарис. Але чим далі заглиблювався в архіви, чим більше добивався доступу до документів із тих тек, які були заховані владою в найдальші, найнедоступніші архівні схови, тим більше сам змінювався. Не раз мороз по шкірі проходив, коли до рук потрапляло те, про що досі не знав, і що було свідомо сфальшоване, перекручене, упосліджене догідливими владі істориками. Це вам також додаткова відповідь на запитання, чому досі ми мали масив однобоко написаних нарисів про українське село: наші архіви й дотепер схожі на концентраційні табори української правди, з яких важко витягнути на світ Божий багато правдивих документів. А якщо і добився своєю впертістю, то за видачу і користування такими документами дослідникові слід платити кошти. Держава, виявляється, на цьому продовжує заробляти.

Хронологічно перший том, що має назву «Зійти з безпам’ятства», охоплює широку панораму життя хліборобів та сільської інтелігенції від козацьких часів до жовтневого перевороту 1917 року. Багато тут ідеться про ефективну хутірську систему ведення хліборобства та про малознаний нами сільський самоустрій. Тут заговорили протоколи волосних писарів, з яких дізнаємося, як проводилися сільські сходи, які питання життя громади вони вирішували, як приймалися колективні рішення для обов’язкового виконання кожним. Зі сторінок метричних книг, які ретельно упродовж століть вели сільські священики, дізнаємося все до деталей про тодішні шлюби, бачимо динаміку народжень і смертей. Багато повчального, особливо у конкретиці хронічної продажності й корумпованості наших нинішніх судів, дають сторінки книг волосних судів. До слова, такі суди, як і мирові судді, були тоді справедливими, тому й мали авторитет у селян.

Як громади будували школи, церкви, народні училища і народні доми, як лікували селян — цим темам присвячені окремі розділи. І, запевняю вас, усе, що там написане, — справжні відкриття. Ось, для прикладу, процитую витяг із кошторису Ніжинської земської богоугодної лікарні від 1870 року, де лікувалися мої сільські земляки з усієї ніжинської округи: «Для кожного хворого безкоштовно належить виділити з лікарняного фонду: чоботи, сорочка (чоловіча чи жіноча), підштаники для чоловіків, шкарпетки для жінок. Для безкоштовного гоління і стрижки викликати з міста цирульника. Соломи для набивки 50-ти матраців, (чотири рази на рік, на кожний по 14 футів). На передплату медичних книг і газет — 15 руб.; на найм коней для відвезення білизни для прання на річці Остер — 12 руб.». Як лікують селян нині — всі знають. Порівняння не на користь сьогодення. На жаль.  

У другому, що хронологічно охоплює період від 1917 р. до початку 70-х років ХХ століття і має назву «Трудний шлях відмосковлення», переосмислюється низка сфальшованих сторінок спочатку збільшовиченого, а згодом околгоспленого українського села. Знову ж таки головною дійовою особою в цьому томі є архівні документи. Крізь призму їх тисячних сторінок пізнаємо явище нищення волосних і постання більшовицьких сільрад, формування місцевого начальства (і сексотства зокрема). Продрозверстка і продрозкладка, примусова колективізація, знищення куркульства, штучний голодомор, так звана справа Спілки визволення України (СВУ), знищення Української автокефальної православної церкви — це методичні й цілеспрямовані кроки московської влади до знищення українського села, витравлення з душ його мешканців духу козацької вольності, нескореності, чуття національної приналежності.  

Який генезис українських сіл? Хто ними керував, і чи дійсно їх було так легко перепродати?

Микола Тимошик: Про це йдеться в розділі «Адміністративний поділ України». Наші села, починаючи з часів Київської Русі, засновувалися на волосному принципі — 4-5 маленьких сіл об'єднувалися навколо більшого села і утворювали волость. У волості був керівник, якого називали волостителем. Тут вирішувалися найголовніші питання життя громади — громадські землі, школа, медицина, суд. Далі волості об'єднувалися у повіти, а пізніше, за часів Козацької держави — у полки, які в свою чергу ділилися на сотні. Скажімо, Ніжинський полк, куди входило кілька нинішніх районів Чернігівщини, поділявся на сотні. Сотенні козацькі містечка — це колишні волосні центри. Для моєї Данини споконвіків це була Володькова Дівиця.

Щодо земель. У Козацькій державі була поширена практика, коли відомі козацькі старшини, які прославилися в боях з ворогами України, отримували під управління більші чи менші земельні наділи. Землі передавалися у спадок. Скажімо, значна частина наділів Ніжинської округи перейшла у спадок трьом синам гетьмана Тараса Трясила.  

З ліквідацією Козацької держави російські царі відразу беруться за майновий перерозподіл українських земель. Замість полків створюються намісництва, з 1796 року на Лівобережжі постає Малоросійська губернія, а згодом на її базі — дві окремі губернії: Чернігівська і Полтавська.

Найродючіші українські чорноземи перейшли до загребущих рук царських прислужників. Найбільше цим зловживала Катерина ІІ, яка поділила між своїми кількома фаворитами чи не половину нинішньої центральної та південно-східної України. Чи не половина Чернігівської губернії перейшла тоді в руки графа Петра Румянцева.

Були рідкісні випадки, коли упродовж тривалого часу царські реформатори не помічали, що деякі населені пункти числилися все ще за спадкоємцями українських гетьманів чи їхніх соратників. Так, в одному з документів вдалося віднайти свідчення, що низка сіл сучасного Ніжинського району (скажімо, Шатура, Данина, Черняхівка) ще до 20-х років ХVІІІ століття належала спадкоємцям соратника гетьмана Мазепи — Дмитра Максимовича. Коли про це стало відомо в центральній земельній інстанції, село Данина відразу було передане ніжинському Благовіщенському монастиреві «в поцессію ведая, что та обитель еще несовершенна, и требует большого расширения и для прокормленія живущей в ней братиі».

З огляду на проведене вами дослідження, чому село прозріває із запізненням і недовірливо ставиться до правди?

Микола Тимошик: Найголовніша хвороба села — втрата генетичної пам'яті, яку вбили забороною відвідувати церкви, голодомором та знищенням куркулів. Старші люди все ще бояться говорити правду, адже думають, що все колись може повторитися.

Друга хвороба — продажність сучасної сільської інтелігенції. Хто у 20-х роках все ще вважався особистістю, авторитетом для сільської громади? Перед ким селяни знімали шапки, прислухалися до їхніх думок? Це були священик, учитель, агроном, фельдшер… То була стара українська інтелігенція, яка першою й потрапила під злочинну руку сталінських опричників. Хто в пострадянському українському селі упродовж різних виборів закликав селян голосувати за гречку? Хто із членів сільських виборчих дільниць отримував від провладних партій «подяки» у вигляді 100-200-гривневих купюр за правильно організоване голосування? Хто найактивніше протидіяв процесові декомунізації в наших селах? Хто неохоче перейменовував назви вулиць з іменами катів українського народу і погоджувався на Польові, Медові, Каштанові, але не ратував за імена справжніх українських героїв? Хто мириться з тим, що в наших селах активно діє п’ята колона Москви у формі церков московського патріархату? Правильно — сучасні вчителі, лікарі, агрономи. Отже, представники української інтелігенції, виховані колоніальною владою у наших місцевих вишах із далеко не патріотичним і професіональним професорсько-викладацьким складом.

І останнє — повна відсутність просвітницької роботи в сучасному селі. Це є великий гріх передусім тих, які називають себе інтелігентами.

Щодо ринку землі. Яка історія його розвитку?

Микола Тимошик: Після довгоочікуваної реформи 1861 року землі можна було купувати і продавати. (Але не в таких обсягах, як тепер пропонується одним із проєктів земельної реформи — до 200 тисяч гектарів; це ж олігархічне безумство.) Одними з найбільших землевласників були церковні громади. Зазвичай від своїх законних наділів відмовлялися ледацюги та п'яниці, а гарні господарі їх скуповували. У той час було багато і громадських земель, якими управляли сходи, тобто безпосередньо члени тієї чи іншої громади. Пізніше ті безземельні «ледацюги і волоцюги» склали кістяк комнезамів та сільської бідноти, руками яких влада здійснювала насильницьке розкуркулення та суцільну колективізацію. 

Один із найцінніших документів, який мені перейшов у спадок від матері, — засвідчений 1915 року волосним писарем Володькової Дівиці гербовий документ, який засвідчував набуття моїм дідом Мозговим Іваном Петровичем (батьком моєї матері) в односельця кількох десятин землі з правом відстрочити повернення дідові грошового боргу того селянина терміном на три роки. Якщо до спливу цього терміну, зазначається в цьому казенному документі, борг не повертається, то ця закладена земля залишається навічно в нового власника. Цікаво, що термін той мав закінчитися у листопаді 1917 року. 

Ринок української землі зник із початком колективізації, коли ніби земля стала народною власністю, але фактично нею розпоряджалася держава в особі московського уряду. Це була державна монополія. Куркулів зробили ворогами народу, хоча це були надзвичайно працелюбні трударі, які могли мати найманих працівників на сезон, і таким чином вирощувати те, що потребував ринок, і у великих кількостях, а не те, що зобов’язували сіяти чи садити з районів партії.

Чому ринок землі в роки незалежності повністю так і не сформувався? Селяни ще на генетичному рівні не можуть усвідомити, що таке «власність»?

Микола Тимошик: Я не є фахівцем у цій справі. У своїх книгах лише показав, що стається з людиною, коли її відлучають від землі як власника. Чому колгоспи були неефективні? Бо селянин там був кріпаком. Земля була йому чужою, з неї він мав нічим не підкріплені трудодні. Але не мав заслуженої винагороди за свою каторжну працю. Держава збирала весь урожай і розпоряджалася ним на власний розсуд.   

Паювання не було до кінця продуманим. Власники паїв — колишні колгоспники та члени їхніх сімей — отримали на руки не акти державного значення, а звичайні папірчики, які нічого не вартували.  

Якщо ми продамо землю олігархам та чужинцям, то Україна насправді перестане бути українською. Такої землі, як наш чорнозем, важко віднайти в світі. Тому-то передусім на нього, як основне багатство нашої землі, зазіхали чужинці. Зрозуміло, що її з собою ніхто не вивезе. Але висмокчуть з неї всі соки, як це роблять нинішні агрохолдинги. Такі «власники» ніколи не будуть дбати про село та тих, хто в ньому мешкає. Культура, традиції будуть для них чужими. А інфраструктура буде такою, яка забезпечуватиме лиш обробку та вивезення урожаю.

Кількість сіл щорічно зменшується. Така тенденція буде й надалі зберігатися? Якою ви бачите долю українського села?

Микола Тимошик: Села вимирають, і це наша трагедія. Зникнення села — це зникнення цілого пласта національної історії самобутньої культури народу. Звісно, що українське село в його традиційній уяві як про «садок вишневий коло хати», як про чепурні хати із солом’яними стріхами та крейдяно-білими стінами ми зможемо побачити лише в етнографічних музеях. Але я бачу цивілізоване сучасне українське село — з гарними дорогами до нього, з технікою, якою будуть наповнені господарські двори новочасних фермерів-власників. Вони там мешкатимуть, народжуватимуть дітей, навчатимуть у сучасних школах, будуватимуть нові храми і народні доми. Це власне те, що часто бачив у Канаді, Америці, а ближче до нас — у Польщі чи Румунії під час моїх наукових відряджень.

Але я не можу уявити українського села, в якому доживатимуть віку у збудованих ще в 70-80-х роках минулого століття останні його мешканці. А власники-олігархи, які скуплять сотні гектарів земель разом із такими довколишніми селами, появлятимуться там на своїх мерседесах вряди-годи й отримані зі щедрих урожаїв прибутки відправлятимуть на зберігання або розширення бізнесу в чужих краях в офшорні зони.

Потрібно повернути бізнес у село, який би надавав молоді робочі місця, і створити для неї належну соціальну інфраструктуру. Колись гетьмани будувати школи, церкви, народні будинки, вкладали гроші в об'єкти архітектури, бо вони розуміли, що тут надовго, а на їхній землі людям працювати, і для них потрібно створити всі необхідні умови. 

На жаль, не можу навести рясно приклади, коли хтось із новочасних українських олігархів уклав зароблені із землі кошти на благоустрій конкретного села, покращує благоустрій свого села. Навряд чи варто чекати зміни їхньої ментальності. Втім, хочеться бачити таких олігархів з нової генерації, які ментально і в діях своїх будуть більше україноцентричними і асоціюватимуть майбутнє своїх дітей не з Америкою чи Ізраїлем, а з Україною.

Іванна Панасюк, AgroPortal.ua