В Україні вівчарство здатне згенерувати $20 млрд. Чому галузь не працює?

Ідея полягає в тому, щоб вивести породу, яка буде найкраще адаптована до клімату України, кормів, мати високу виживаність і відмінні смакові якості. Втім, важливо не лише вивести породу, а і зберегти та закріпити її, адже гібрид першої репродукції може бути класним, а далі розчепитися. Ти постійно думаєш, що не так, як покращити. Свого часу мені баранці вже снилися, а вівцям я лише шампанського не наливав і свічки не запалював (усміхається. — Ред.). Думав, що все буде скоріше і дешевше, зараз я б за це не взявся.

Найгірше в цій історії, що український фермер не цінує своє. Їде, до прикладу, в Австрію, купує задорого партію тварин, привозить їх до України і тут впирається в повну відсутність інфраструктури вівчарства. Адже не має де взяти біодобавки, вітаміни тощо, відтак не дотримується технології, яку за протоколом тваринам із покоління в покоління забезпечують у тій же Австрії. Граються у вівчарство, а у них не складається — поздихали тварини. І проблема не в кліматі, а у відсутності того, що тварини звикли отримувати. Візьміть бройлерну курку та відвезіть її в село — вона здохне, оскільки не матиме того, що звикла отримувати.

Не варто вкладати 5 тис. євро в одне вівцемісце і робити філіал австрійської ферми в Україні, слід розвивати своє. Ніхто не зацікавлений в нашому розвитку, хочуть, аби ми були ресурсом, працювали на них. Я колись знайшов у себе вдома українсько-німецький розмовник, надрукований до Другої світової війни. І що мене в ньому найбільше збентежило — мої предки мали знати: «Я вмію працювати на городі», «Я вмію працювати коло худоби». І в ньому немає фраз: «А як пройти до театру?», «Як пройти у ресторан?». Кожен із нас на своєму місці має докласти максимум зусиль, щоб Україна була для українців.

Навіщо розділили на м’ясо-молочну та молочну-м’ясну породи?

Василь Стефурак: Кожна задача у геометричній прогресії породжує дві нові. Так і тут. Якщо у горах більше акцент роблять на молоко, то беруть молочно-м’ясну породу, вівця якої дає 3 л молока на добу. Натомість більшість промислових господарств спеціалізуються на м’ясі, тому їм не потрібно стільки молока, хоча і тут вівця дає 2 л на добу.

Як же покращувати поголів’я в масштабах країни?

Василь Стефурак: Основа основ будь-якого напряму, бізнесу — це якість. Протягом 10 років у мене була акція — племінний баранчик за $100 за його ринкової вартості від $500. Спочатку я роздавав їх безкоштовно, однак практика показала, що якщо фермер не вклав власні кошти, він не цінує тварину. «Тема сі скінчила» — як кажуть гуцули: хто хотів, той скористався. Племінний баранчик за своє життя зробить тисячу ягнят і значно покращить стадо.

А скільки ж на старті потрібно коштів, щоб зайти у вівчарство?

Василь Стефурак: $10 тис. і психологічно бути готовими два роки у бік окупності не дивитися. Йдеться про інвестиції у «чисте поле». Звісно, якщо маєш землю, елементарні загони, то може бути й інша сума. Варто врахувати, що тваринництво виключає різкі рухи, тут мінімально три роки планування. Тварини мають бути у вільному вигулі, навіть узимку, мати елементарні споруди, бажано пагорб, адже вівця — не свиня, у багнюці не житиме.

А скільки мінімально тварин на старті має бути?

Василь Стефурак: Історично в Карпатах склалося, що на сотню овець має бути один вівчар. Що 10, що 50, що 100 тварин — ти мусиш виділити 4 години випасу. Що менше стадо, то нижча рентабельність. Отара з 50 овець за грамотного планування може дати до $10 тис. прибутку на рік. Йдеться про м’ясну породу, якщо ми нічим не переймаємося, не виготовляємо вироби: виростили молодняк і у віці 6-8 місяців вагою 35-50 кг продали живими. Це найпримітивніший спосіб ведення вівчарства. Перспективи доопрацювання з переробкою молока, вовни, шкіри — колосальні. Вівця — єдина тварина, яка може дати 4 окремі напрями переробки. Якщо ж у землі є обмеження, то краще дивитися у бік кіз, адже одна коза дасть $1000 прибутку на рік, тобто 10 кіз забезпечать ті ж самі $10 тис. прибутку. Втім, із козами треба буде ще вкласти працю, наприклад, виготовити сир і продати його.

Класна тема, яку ми вже розвиваємо кілька років на Івано-Франківщині, — утримання отари під сонячними панелями. Реальний кейс: на площі 3 га 12 голів (2 баранчики і 10 овечок) обійшлися в утриманні в 27 тис. грн з весни до осені — саме стільки було витрачено на сіно та зерно. При цьому бюджет станції на боротьбу з бур’янами та травами склав 100 тис. грн. Економія 73%, плюс на другий рік був приріст у стаді. Додаткових заходів не потрібно, адже самі панелі є дахом і укриттям для тварин. Окрім того, вівці — не кози, по панелях не скачуть. Це також і екологічна складова: у кращому випадку трава коситься, у гіршому — випалюється гербіцидом суцільної дії, проби землі не беруться, виливається неконтрольовано стільки, що нічого живого не залишається не тільки під панелями, а й у значному радіусі від них.

Ви озвучили, що Україна має потенціал на рівні 100 млн голів. Скільки на сьогодні поголів’я у країні?

Василь Стефурак: Чіткого розуміння цифр немає, адже на окупованих територіях і близьких до бойових дій втрачено багато тварин. Що ж стосується членів нашої асоціації, яка на сьогодні нараховує понад 100 як дрібних, середніх, так і великих промислових господарств, то маємо 300 тис. поголів’я, найближчим часом воно прибавить удвічі.

Розкажіть детальніше про ГО «Асоціація вівчарів».

Василь Стефурак: Асоціації вже 6 років, ніде не публікуємо списки членів, мене всі знають, і я, відповідно, знаю всіх. Коли мені довелося побувати на навчанні у Австрії, я підмітив: до голови асоціації прислуховуються, для них очільник і сама спільнота важливіші, ніж міністр і міністерство, оскільки саме асоціація займається і розподілом квот, і продажами, і вдосконаленням порід. І ми маємо рухатися у цьому напрямку. У мене баранчики у стаді міняються не так часто, як міністри в Україні. Прийшов, «поміністерив» певний час, не встиг познайомитися з ринком, вникнути у проблематику, як уже на його місце поставили іншого. І з цього немає нічого доброго.

Чому ж не оприлюднюєте списки членів асоціації?

Василь Стефурак: Часто, буває, під вибори використовують подібні спільноти: впливають на людей, роздарують по шоколадному батончику, знищать багаторічне напрацювання, а після виборів забудуть. Асоціація працює на засадах братства, довіри. Щоб стати членом, ти маєш бути вівчарем, незважаючи на кількість поголів’я, налаштованим бути на розвиток і не підпадати під закон про жорстоке поводження з тваринами. Я кажу господарям: «Не плодіть смердюхів, не псуйте м'ясо». Хтось прислухається, а хтось — ні. Кому не по дорозі — не проблема, може створити свою асоціацію і назвати, до прикладу, «Асоціація вівчарів, якій не по дорозі з вівчарями» (усміхається. — Ред.). Еволюція нещадна, потрібно постійно вчитися, вдосконалювати ринок, створювати партнерські стосунки.

Наприклад, місцеві ресторатори свого часу скаржилися на відсутність якісної баранини. Ми їм поставили за собівартістю, справа пішла, але доплатити селянину їм «не получалося, не влазило». Тоді новозеландська баранина в оптовому магазині коштувала $50 за кілограм. Ми поставили у ресторан по 300 грн/кг, ресторан продавав по 3000 грн/кг. HoReCa має схаменутися і зрозуміти: селянин вкладає час і гроші у тварину, пів року ходить за вівцями, а ти посолив, поперчив, нуль дописав і отримав десятикратний прибуток. І ділитися з селянином не хоче. Втім, нас це не ламає, у планах — презентувати нашу баранину рестораторам Львова.

Молодь цікавиться цим напрямом?

Василь Стефурак: Серед вівчарів — зріла активна молодь 30 років і досвідчені старожили сектору — понад 60 років. На жаль, радянська пропаганда зробила своє: від тих, кому +/- 40 років, часто чую: «Мені пізно починати». І це дика річ. Потрібно активно працювати зі свідомістю людей, прикладами показувати, що ніколи не пізно розпочати власну справу.

Куди збуваєте продукцію?

Василь Стефурак: Якщо говорити про племінне господарство «Центр відродження вівчарства», то ми маємо 494 тварини. За селекційної роботи не можна тримати велике стадо, адже кожну тварину потрібно знати «в обличчя». Це як лабораторія. Племінному ягняті потрібно до 100 днів бути на молоці, тому маємо до 100 кіз різних порід, також проводимо селекційну роботу, вдосконалюємо кізок під наші потреби. Тих ягнят, яких вибраковуємо, відправляємо на переробку. У співпраці з місцевим фермером робимо хамон із баранини, який коштує на сьогодні $100 за кілограм, і попит на нього є. Проводжу селекційну роботу і з собаками, адже пес має бути адекватним до людини та зі стійкою психікою. Якщо набіжить скажений лис, то ж сам під нього не ляжеш, а стадо відправиш на карантин.

На аутсорс віддаємо і вовну. Наші ліжники коштують недешево, але вони не колючі, не смердючі, не важкі, вони створені для людини з любов’ю, тому попит теж є. І не тому, що воно українське, а тому що за якістю найкраще.

Якщо говорити про промислове вівчарство, то 2020 року експорт товарних баранчиків виріс у 14 разів, 2021 року приріст був ще у 7 разів. Потім 2022 року все зупинилося, адже тварини — не зерно, не можуть простоювати на кораблях у портах. Минулого року потроху почав відновлюватися експорт до арабських країн. Цей ринок цікавий і великий. Нам не варто дивитися у бік Європи, оскільки там і ветеринарні вимоги значні, і своє вівчарство добре розвинене. Ринок збуту є, було б що поставляти.

Чи стимулюють дотації на голову овець і кіз розвиток галузі?

Василь Стефурак: Дотація дає свій ефект для базового фундаменту нарощування поголів’я — людям цікаво, є інтерес. А вже завдання нашої асоціації, щоб вівці були якісними. Наперекір усьому галузь розвивається і рухається вперед. Глобальна ціль вівчарства та козівництва — розвиток сільських територій. Ми маємо повернути на вулиці мекання, бекання, іржання, кудахтання. З вівцями і козами легко починати. До того ж ефективність кози у 2,5 раза вище, ніж ефективність корови, це доведено у світі. Єдине, що ми вимагаємо від кози коров’ячих показників, не враховуючи коров’ячих витрат: хотіли б, щоб коза їла, як коза, а молоко давала, як корова.

У нашій асоціації така філософія — тварина має бути щасливою. І не зекономити й витиснути все з тварини, а створити максимально комфортні умови, щоб у неї був вибір. Для забезпечення базових показників тварина має отримати 100% базових потреб. Якщо їй дати плюс 5-10%, то вони підуть у приріст і конверсію. Нещасні тварини є заручниками у господарів радянської селекції, які тримають їх із ненависті, бо життя змусило, а не від бажання, то вони мають такий же результат. Постійні депресія та негатив у тварини йдуть у гормони, які лишаються в м’ясі. Ниву та отару не обдуриш: що вкладеш, те й отримаєш.

Той, хто любить гроші, не буде мати добрих овець, не його це — вівцями займатися. Той, хто любить тварин, вкладає душу в них — матиме любов, тварин і... гроші.

Дякую за розмову.

Алла Стрижеус, AgroPortal.ua